ПРО ЩО МАЮТЬ ПАМ'ЯТАТИ БАТЬКИ ПІД ЧАС ВСТУПУ ДИТИНИ ДО 1-ГО КЛАСУ

     Вступ дитини до 1-го класу є процесом доволі складним для всіх його учасників, насамперед для дитини. Для дошкільників це апріорі стресогенна ситуація. Адже вони йдуть до нового закладу, де багато нових дорослих. Ситуацію загострюють і батьки, які мало не щодня говорять про школу, вступ, труднощі, майбутнє, що по­стає перед дитиною похмурим і тривожним. Усе це не додає дитині впевненості.

     Хвилювання батьків пов'язані з вибором навчального закладу, із процесом прийманням, а також з їхньою дитиною - її вміннями, знаннями, можливостями тощо. Однак насамперед батьків мали б непокоїти здоров'я дитини, її переживання з приводу майбутнього навчання в школі та батьківських очікувань. Дитина від батьків че­кає підтримки, прийняття, розуміння і любові. Тож як має бути ор­ганізований процес приймання дітей до 1-го класу? На що батьки мають звернути увагу насамперед? Як вони мають поставитися до цієї події?

Позиція та завдання батьків

     Перехід дитини з дошкільного навчального закладу до загально­освітнього, від ролі «дошкільника» до ролі «школяра» - важливий етап у житті дитини. Процедура приймання дитини до 1-го кла­су, зокрема її стресовий характер, визначає ставлення дитини до школи не лише напередодні та на початку навчання в 1-му класі, а й упродовж усіх років навчання. Тож основним завданням батьків є створення сприятливих умов для розвитку дитини. Батькам майбутніх першокласників доцільно дотримуватися такої моделі поведінки:

у жодному разі не можна лякати дитину школою, трудно­щами навчання та процедурою приймання до 1-го класу;

 необхідно наголошувати на вміннях дитини, її досягнен­нях та вправності;

варто налаштовувати дитину на пересічність процеду­ри приймання (життя не закінчиться, якщо в неї щось не вийде);

треба заохочувати дитину до пізнання нового, стимулюва­ти та підтримувати її ініціативу щодо цього.

     Напередодні проведення співбесіди дитині варто розповісти про те, як це відбуватиметься. Основне завдання батьків під час та­кої розмови — запевнити дитину, що вони будуть поруч, за потреби допоможуть їй. Мета розмови - скласти для дитини певний план проходження співбесіди.

     Ти вже знаєш, що ми підемо записуватися до школи. Коли ми за- йдемо до кабінету, ти привітаєшся з усіма присутніми. Гадаю,  учителі захочуть із тобою поговорити, дізнатися, як ти вправно  рахуєш і читаєш, тож будь уважним. Думаю, там буде цікаво — дізнаємося щось нове. Пам'ятаєш, що якщо щось не почуєш - треба ввічливо перепитати. Я впевнена, що ти з усім впораєшся. А я буду поруч із тобою...

     Під час такої розмови дитина передусім має впевнитися, що її люблять, що батьки (чи хтось один із батьків) будуть поруч - не залишать її саму з незнайомими людьми. Також у неї формується уявлення щодо того, як відбуватиметься процедура приймання, і що вона має робити, наприклад:

коли зайдуть із мамою до кабінету - привітатися;

коли вчитель звертатиметься до неї - слухати уважно;

коли вчитель запропонує завдання - виконати його;

якщо не почула щось - ввічливо перепитати.

     Батькам важливо пам'ятати, що шестирічний дошкільник живе «тут і тепер», тому може переносити ситуативні форми привітання чи звертання в інші умови або ділитися нещодавнім досвідом, коли це недоречно. Якщо батьки схильні перейматися через кожне сказа­не дитиною слово, соромити її за це, тоді їм варто проговорити для дитини можливі форми привітання, звертання, прохання тощо, які, на їхній погляд, є прийнятними.

Дениса повели записувати до школи через тиждень після Вели­кодня. Яскраве свято захопило хлопчика, і коли вчитель привіта­лася з ним, у відповідь почула: «Христос воскрес!». Після такого привітання бабуся тиждень оговтувалася і картала онука за те, що він так недоречно привітався.

     Отримавши результати співбесіди та рекомендації, батьки мають усвідомити, що рекомендації насамперед надані їм, і саме вони відповідальні за їх виконання чи дотримання. Дитина має відчувати підтримку батьків, їхнє розуміння її переживань, страхів і тривог. Мудрі батьки мають розвіяти страхи дитини, а не пригнічувати її ще й своїми.

     Батькам варто доброзичливо пояснити дитині помилки її поведінки. Вона має зрозуміти, що батьки не сердяться на неї че­рез її вчинки.

     Виконавши чергове завдання, дівчинка почула від педагога: «Дуже добре. Це було останнє завдання». Відтак дівчинка вста­ла, швиденько підійшла до мами, взяла її за руку і попрямувала до виходу. Педагог зупинив дитину і вказав їй на те, що вона не попрощалася. А вдома відбулася така розмова мами з донькою: «Я розумію, чому ти не попрощалася, коли ми йшли з кабінету. Ти переймалася через те, щоб все виконати правильно, і сто­милася, а тому побігла швиденько до дверей. А ще ти, напевно, трішки боялася, бо всі навкруги були чужими. Я б теж боялася і поглядала б постійно на свою маму. Та це нічого. Згодом ти на­вчишся правильно поводитися. Усі хвилюються, коли роблять щось уперше».

     Насамперед батьки мають налаштувати себе на вступ ди­тини до школи. Маленька дитина залежить від найближчих до­рослих, тобто батьків, і схильна відчувати та наслідувати їхні пе­реживання. Поведінка батьків є зразком для поведінки дитини. І якщо мама постійно смикає дитину, поправляючи її одяг, роблячи зауваження щодо її постави чи манер, вдесяте запитує, чи не потріб­но дитині в туалет, або ж щохвилини повторює, як вона хвилюється, то дитина робить висновок, що хвилюватися - це правильно. Тож саме батьки мають не хвилюватися, бо що більше вони хвилюються, то більше хвилюється і переживає їхня дитина.

     Пам'ятаючи про особливості сприймання дитиною своїх батьків і їхнього ставлення до чогось, батьки мають уникати та­ких висловів під час спілкування з дитиною: «Не хвилюйся», «Смі­ливіше!», «Чого ти зніяковів?». Подібні фрази акцентують увагу дитини на проблемі, і дитина знову робить парадоксальний для до­рослих висновок: «Якщо мама це бачить і говорить про це - отже, я правильно роблю. Треба боятися (хвилюватися, ніяковіти тощо)». І дитина ще більше тремтить та замикається в собі. Тож «бачити» батьки мають лише хороше, спрямовуючи поведінку дитини в бажа­не русло.

     Питання вступу дитини до школи постає перед батьками задов­го до дня вступу. І передусім це питання вибору навчального закла­ду. Обирати варто вчителя, до якого піде дитина в 1-й клас. Адже його особистість є визначальною щодо сприймання дитиною школи та її ставлення до навчання.

     Не варто розглядати школу і навчання дитини як засіб піднят­тя чи утримання свого статусу в очах друзів, знайомих, сусідів, ро­дичів тощо. Школа, у якій навчатиметься дитина, є питанням не пре­стижу батьків, а їхньої відповідальності та тяжкої праці, особливо в 1-му класі і в початковій школі, коли дитина лише вчиться вчитися. Відповідальність насамперед полягає у збереженні здоров'я дитини. Примарні батьківські міркування щодо свого статусу в жодному разі не мають впливати на здоров'я дитини.

Психологічна готовність до систематичного навчання у школі

     Щоб першокласники навчалися легко та вправно, батьки мають розуміти різницю між «готовністю» до школи і «підготовкою» до неї.

     Підготовка дитини до школи - це озброєння дитини певними знання та вміннями, здебільшого з читання, лічби, письма, англій­ської мови. Однак наявність знань не визначає інтелектуальний роз­виток дитини. Рівень інтелектуального розвитку дитини залежить від її вміння користуватися наявними знаннями, застосовувати їх у нових обставинах.

     Також «підготовка до школи» містить здоров'язбережувальні за­вдання, зокрема поступове звикання дитини до режиму дня, відповід­но до якого вона житиме, починаючи з 1-го вересня. Майбутній першо­класник, який звик прокидатися опівдні, навряд чи буде радий вставати о сьомій ранку. І чи зможе він зберегти працездатність упродовж дня? Щоб дитина була працездатною, могла утримувати увагу на тому, про що говорить учитель, батьки заздалегідь мають подбати про це.

      Психологічна готовність до навчання у школі - рівень пси­хічного розвитку дитини, достатній для освоєння шкільної програ­ми в умовах навчання в колективі однолітків. За умови сформова­ної психологічної готовності дитини до систематичного навчання у школі, навіть у разі відсутності певних знань чи вмінь, низького рівня володіння ними, дитині буде нескладно опанувати «шкіль­ну науку». Адже вона налаштована на зміни у своєму статусі, готова стати школярем, тому приймає вимоги до такого статусу як вимоги до себе.

     Рівень актуального розвитку дитини має бути таким, щоб про­грама навчання відповідала зоні її найближчого розвитку. Зону найближчого розвитку визначають за тим, чого дитина може досягти в співпраці з дорослим, а без його допомоги виконати не може. Спів­працю в такому разі розуміють дуже загально: від запитання-підказки до прямої демонстрації розв'язання завдання.

     Якщо актуальний рівень психічного розвитку дитини нижчий, ніж потрібно для засвоєння навчальної програми у школі, то дитина є психологічно неготовою до навчання у школі, тому що не зможе за­своювати програмний матеріал у необхідному темпі й одразу потра­пить до категорії неуспішних школярів.

     Психологічна готовність до систематичного навчання в шко­лі - це комплексний показник, що дає змогу прогнозувати успіш­ність чи неуспішність навчання першокласника. Психологічна готов­ність до систематичного навчання у школі містить такі складові:

мотиваційна готовність до навчання у школі або наявність навчальної мотивації;

певний рівень розвитку довільної поведінки, що даватиме школяреві можливість виконувати вимоги педагога;

певний рівень інтелектуального розвитку, що передбачає відповідний рівень розвитку мисленнєвих операцій.

Психологічна готовність до навчання у школі полягає не в тому, щоб у дитини на момент вступу до школи сформувалися психологіч­ні риси, притаманні школяреві. Такі риси можуть кристалізувати­ся лише під час навчання у школі під впливом властивих дитині умов життя і діяльності. Підсумком розвитку дитини в дошкільному віці є такі передумови:

сприймання дитиною навчання у школі як «сходинки» до дорослості;

наявність у дитини виражених пізнавальних інтересів;

уміння певною мірою контролювати свою поведінку.

     Сформованість у дитини психологічної готовності до система­тичного шкільного навчання є однаково важливою і для дитини, яка навчатиметься в звичайному загальноосвітньому навчальному за­кладі, і для дитини, яка вступає на конкурсній основі до спеціалізо­ваного навчального закладу.

Формуємо готовність дитини до школи вдома

     Визначальним у понятті «психологічна готовність» є система­тичне навчання. Адже організоване навчання в дошкільному віці здебільшого зорієнтоване на інтереси дитини, її зацікавленість та включеність у роботу, а тому може бути змінено чи перенесено. На­вчання у школі є систематичним не лише щодо організації науко­вого матеріалу, а й щодо побутових процесів навчання - упродовж робочого тижня і кількох годин поспіль. Навчання у школі не перед­бачає дитячих «не хочу» чи «не буду». Дитина має вчитися, а отже, прийняти правила навчання у школі.

     Школа - це система суто зовнішніх правил, до яких має при­звичаїтися дитина. Із-поміж них такі:

приходити до школи в чітко визначений час;

заходити до класу після дзвінка на урок;

бути в класі, доки триває урок;

виконувати всі вказівки вчителя.

     Саме вчитель для дитини уособлює зовнішні шкільні правила і встановлює свої. Наприклад, дехто з учителів спокійно ставиться до «розмов» під час уроку - вміє керувати цим процесом, зупиняти, підтримувати та спрямовувати його. А дехто, навпаки, вимагає абсо­лютної покірності.

     Основним моментом формування готовності дитини до школи, якому батьки мають приділити особливу увагу і який, власне, визна­чає психологічну готовність - це рівень сформованості довільності поведінки і психічних процесів дитини. Зокрема, довільність про­являється на відповідному рівні психічної активності, концентрації уваги, рівні сформованості таких умінь, як:

працювати зосереджено впродовж певного часу;

діяти за словесною інструкцією дорослого;

діяти в заданому темпі.

    Під час вступу до школи батьки інколи забувають про найпрості­ше завдання, яке може відіграти вирішальну роль в уявленнях педаго­гічних працівників про дитину, її розвиток, батьків, виховання тощо.

     Як відповість дитина на запитання: «Як звати твою маму (тата)?» Чи впевнені батьки, що дитина назве ім'я та по батькові мами і тата? Подекуди батьки червоніють саме від того, як їх пред­ставляють діти: «Катя і Саша», «тьотя Наташа». Інколи навіть запитання-підказки практичного психолога не допомагають дитині пра­вильно представити своїх батьків.

     - Із ким ти прийшла?

     - Із мамою.

     - Познайом нас, як я можу до неї звернутися?

     - Маруся.

     - У твоєї мами дуже гарне ім'я, але я не можу так до неї зверну­тися. Ми дорослі люди. Це не ввічливо.

Дівчинка дивиться, не розуміючи.

     - Послухай, будь ласка, як звати мене: мене звати Марина Воло­димирівна. Як звертаються до твоєї мами?

Дівчинка знизує плечима.

     - До дорослих прийнято звертатися на ім'я та по батькові. Мари­на - так звати мене. Мого тата звати Володимир. Володимирівна - значить, що я донька Володимира. У тебе ж є дідусь - тато твоєї мами. Як його звати?

Дівчинка, повернувшись до мами:

     - Максим?

Мама заперечує.

     - Дівчинка радісно: Котя твій тато!? Потім сумно собі під ніс:

     - Я не знаю, як звати маму по-дорослому.

     - Мама озвучує: Марія Костянтинівна.

     Проблема полягає не в тому, що дитина пестливо називає діду­ся Котя (можливо, з усієї родини лише вона єдина має таке право), а в тому, що дитина живе в сім'ї упродовж шести років, а так і не змогла вибудувати для себе структуру своєї сім'ї. Тобто дорослі не надавали важливого значення родинним зв'язкам, ставленню одне до одного. Однак, коли дитина живе в сім'ї, члени якої переймають­ся проблемами інших, висловлюють своє ставлення до подій у роди­ні, пояснюють це дитині - у неї формуються уявлення про сімейні зв'язки своїх родичів.

Тож батьки мають подбати насамперед про те, що дитина має знати:

як звати її тата і маму, як їх треба представляти іншим до­рослим;

де і ким працюють її батьки.

     Навіть якщо батько чи мама не мають можливості показати дитині своє місце роботи, вони можуть їй розповідати про це.

     Відповіді дитини на такі запитання дають змогу практичному психологу скласти враження про особливості загальної обізнаності дитини та її комунікативно-мовленнєвого розвитку.

     Також дитина має вміти:

пояснювати, чому потрібно йти до школи (не через те, що їй «купили рожевий ранець») - показник специфіки моти­ваційної готовності;

складати картинку з довільно розрізаних 12-18 частин (не пазлів) - показник рівня розвитку мисленнєвих опе­рацій та просторового орієнтування;

діяти за словесною інструкцією - показник уміння утри­мувати інструкцію в пам'яті, за потреби ділити на частини та орієнтуватися на інструкцію під час виконання, а також діяти в заданому темпі;

аналізувати зразок - показник рівня розвитку мисленнє­вих операцій та здатності до аналізування;

складати розповідь за картинкою - показник комуніка­тивно-мовленнєвого розвитку.

     Окрім вміння діяти за інструкцією дорослого, погоджуватися виконувати пропоновані завдання, дитина має вміти обстоювати свою думку, пояснювати, чому вона вважає саме так.

     Отже, вступ дитини до школи є тривалим процесом, стресогенність якого для дитини можна і потрібно зменшувати максимально. Насамперед стан дитини залежить від її батьків, їхньої впевненості в тому, що все гаразд, і будь-які негаразди можна подолати.

Матеріали використані з  журналу «Практичний психолог» № 3 за 2014 рік